Font Size

SCREEN

Profile

Menu Style

Cpanel
Консультаційний центр "КОЛИСКА ЖИТТЯ" 

helping

 Допомога жінкам у кризовій та небажаній вагітності, жінкам із постабортним синдромом.
вул. Сагайдачного 14 (Архикатедральний Собор УГКЦ) м. Тернопіль
Телефон гарячої лінії (097) 923-02-04


00338761Так починається один з віршів Дмитра Кедріна, на мій погляд, незаслужено забутого радянського поета, а закінчується він словами: «Нехай за це не судять, але той, хто вбив, вбивця. Скажу тобі правду: вночі мені страшно удвох з тобою».

Колись я читала цей вірш зі сльозами на очах з усім юнацьким максималізмом. А потім, в 17 років, я завагітніла, будучи на другому курсі університету. Що це було для мене тоді? Крах, крах усіх планів на життя, на стажування у Фрайбурзі, отримання спецстипендії молодим вченим, які подають надії. Мама, яка виховувала мене сама, на той момент знаходилася на лікуванні в онкоцентрі з раком четвертої стадії, аліментів від батька я не бачила жодного разу, мій коханий був на дванадцять років старший за мене і одружений.

Класична історія важкої життєвої ситуації. Я відтягувала похід до гінеколога, як могла, «у мене ж дисфункція», говорила сама собі. А до лікаря пішла, аж коли відчула рухи - йшов 18-ий тиждень вагітності.

  • Дитино, та де ж ти була? - сплеснула руками лікар. - Ми ж нічого тепер не зможемо зробити.

  • Ви не можете поставити мене на облік? – запитала я.

Я ніколи особливо не вірила в Бога, і це не було релігійним вибором. Тоді, в 17 років, мене вразила сама думка, що я маю не хотіти плоду нашої любові, ось цю дитинку, яка вже почала стукати мене ніжками, адже це наше продовження, наша гордість, наша віра в майбутнє.

  • У мене буде син, - сказала я своєму обранцю.

  • Ні, у нас буде син, - відповів він.

Він не зрадив свого слова, навіть коли ми зрозуміли, що не можемо жити разом. Син для нього - на першому місці. Мама моя померла через три тижні після того, як народився Олексійко. У мене, тоді вісімнадцятирічної, був невеликий спадок і новонароджене немовля на руках, і я взяла академічну відпустку.

У три Олексійкових рочки я не могла відновити навчання в університеті: мій син не говорив. Він чув, усе розумів, але не казав жодного слова. Ця хвороба називається моторна алалія. Чи варто говорити, що з заняттями, на які потрібно було його возити, я не могла не тільки навчатися, але і працювати. Але ми не голодували. Якщо не вистачало аліментів, я бралася за різні підробітки, дуже допомагав в цій справі інтернет.

Зараз моєму синові сім років і він говорить так, що ніхто не повірить, що у нього були проблеми з мовою. Але і тепер у нього є деякі особливості в поведінці, які називаються аутичними рисам; це не класичний аутизм, та змушує бути в постійній бойовій готовності.

Це також важка життєва ситуація… і найщасливіші сім років мого життя. Я люблю синочка, коли він просинається зранку, я люблю його, коли він будує космічний корабель, я люблю його, навіть коли він втікає з дитячої площадки, тікати з якої йому не можна. Я просто люблю його – з яскравими голубими очима і зовсім світлим волоссям.

Завтра він вперше їде в дитячий табір, а третього вересня він піде в школу. Він буде тримати величезний букет гладіолусів і, трішки заїкаючись від хвилювання, вітатися зі своєю першою вчителькою. А ми з його батьком будемо стояти там і, можливо, плакати… від усього пережитого.

Але він є. Такий, як уже є. І такий улюблений.

P.S. Багато з цієї історії мені було дуже важко згадувати і нелегко писати, але цим я хочу сказати, що ніщо не виправдовує вас в рішенні зробити аборт. Моя мама перед смертю багато плакала, згадуючи про те, що у мене могло би бути кілька братів чи сестер. І я вирішила, що такого ніколи не станеться зі мною.

Зараз пишу диплом, влаштувалася на роботу і, заробивши на підвищенні, щоб вистачило на няню, задумуюсь про другу дитинку. Але цього крім вас ніхто не знає.

Джерело http://www.noabort.net/na-ulitse-plyashet-dozhdik

Ви тут: Головна Невигадані історії На вулиці танцює дощик…