- Перегляди: 2660
У свої 24 роки я була неймовірно психологічно залежною від матері. Розповідати нашу сімейну передісторію, мабуть, немає сенсу. Обмежусь тим, що майже все моє життя мама була тяжко хвора, фізична хвороба дала ускладнення і на психіку. Атмосфера в домі завжди була нелегкою – неймовірна дріб’язковість, підозрілість, капризи, істерики… Мої найменші спроби вчинити не по її волі закінчувалися скандалами, звинуваченнями і, що найстрашніше, фразами про те, що через мій непослух мама обов’язково захворіє та помре.
Це неймовірно важко – жити з дитинства з відчуттям того, що будь-який твій вчинок може обірвати життя людини, яку ти любиш понад усе, повірте мені… Та незважаючи на весь мій страх, дурниць я не робила. У той час я збиралася заміж за зовсім чужого, нелюбимого мужчину. Це був мій єдиний шанс вирватися з сімейного кошмару. Про те, що з однієї пастки я свідомо йду в інші, намагалася не думати.
Мамина підозрілість у той час ще більше загострилася, вона почала перевіряти мій календар місячних, а спроби хоч якось обійти цю дріб'язкову опіку зустрічала новими скандалами і звинувачувала мене у всьому, що тільки могло прийти їй до голови.
І ось в такий час у мене трапилася затримка. Один день, два... Я була в паніці. Відкритися мамі було абсолютно немислимо, тим більше, що я була впевнена, що від такого потрясіння вона помре негайно, а жити з її смертю на совісті я не зможу. Довелося імітувати, нібито почалися місячні, а самій терміново шукати вихід. За порадою подружок в хід пішли ванни з гірчицею, жмені аскорбінки − та нічого не допомагало.
Ще через два дні я через силу розповіла про свою проблему двом співробітницям, які в матері мені годилися по віку.
-
І чого ти плачеш, дурна? У тебе скільки тижнів затримка?
-
Чотири дні.
-
О, слухай, тут недалеко відкрили клініку недавно, «міні» роблять, якщо затримка менше тижня. Це взагалі дурниця, ми робили – ні в яке порівняння не йде зі звичайним абортом. Прийдеш, швиденько все зробиш і через годину додому. І всього-то пару копійок. У тебе є гроші?
Гроші у мене були. Якраз перед цим мені із сімейного бюджету видали 300 гривень на весільні витрати, тому можна було «абортні» гроші списати на щось інше. Наречений віднісся до цієї новини досить байдуже, сказавши вирішувати все самій. Грошей, до речі, не дав, але погодився провести в клініку.
Я подзвонила, записалася, крадькома винесла з дому простирадло, пеленку і нічну сорочку, як мені й наказали. На сходах клініки ноги вже підкошувалися, до горла підійшла тошнота та й взагалі я вся тремтіла. У коридорі в очікуванні сиділо багато дівчаток значно молодших за мене, старших жінок майже не було. Нас по черзі гнали на більш ніж умовний огляд-аналізи, а потім в передбанник перед операційною. Відмовляти ніхто й не намагався, а відношення персоналу було презирливо-принизливим.
Коли переді мною вже нікого не залишилося в черзі, з'явилося величезне бажання кинути все, плюнути на гроші і втекти. Але я згадала мамине обличчя... і залишилася. З операційної вийшло, зігнувшись навпіл, біле як стіна дівча, і настала моя черга. Мені дали випити таблетку Но-шпи, щоб розслабити трохи мускулатуру. Коли я обережно натякнула про наркоз, медсестра грубо сказала, що таким, як я, ніякого наркозу не роблять. Поклали мене на високий стіл, приєднали якісь шланги, машина завила... Такого болю, як тоді, я більше ніколи в житті не відчувала. Болю і жаху...
Потім медсестра веліла спуститися, вийти в іншу кімнату і полежати півгодини з холодною грілкою на животі. Здається, я тоді зомліла, принаймні свідомість втратила точно, немов я провалилася в якусь чорну діру. Через деякий час мене розворушили і сказали йти додому. Всю дорогу я нервово здригалася, але вдома мені вдалося вичавити на обличчі усмішку, розповісти якусь вигадану байку про романтичну прогулянку під черемхою і впасти спати. Було це в середині травня 1989...
Потім було заміжжя, що закінчилося через півтора року розлученням, хрещення, невдалі спроби навернення, другий шлюб, двоє дітей, мамина смерть... І важка депресія, причин якої я знайти не могла. З часом багато чого мені стало зрозуміліше. Швидше за все, ніякої вагітності у мене в перший раз не було − дисфункція і до того вже була, ймовірність настання вагітності від наших «експериментів» із першим нареченим теж була вкрай низькою, та ще й сам він, як з'ясувалося пізніше, виявився практично стерильним. У клініці ж через «машину» проганяли абсолютно всіх, хто звертався, «щоб потім не кортіло», та й гроші, які вони за це брали, в 89-му році були вельми немаленькими.
Цим я намагалася себе заспокоїти, але туга все одно не відпускала. Іноді вона ставала гострішою, іноді просто сиділа тупою голкою. Я сходила з розуму від цього відчуття і не знала, як жити з цим далі. Через деякий час я нарешті прийшла до церкви... Поступово до мене став по-справжньому доходити сенс того, що я наробила. Була дитина чи ні − неважливо, багато років тому я внутрішньо зважилася на аборт, цього було достатньо, щоб відчувати себе вбивцею. Тоді й прийшло справжнє покаяння, до сліз. Кілька разів я намагалася розповісти про все на сповіді, але починала кожен раз з фрази, що мене мучить гріх, який я зробила ще до хрещення, і в цьому місці священики мене перебивали − мовляв, як же так, виходить, ти не віриш, що в таїнстві хрещення омиваються всі скоєні раніше гріхи. А я не могла пояснити, що хрестилася я, практично нічого в тому не розуміючи, не готуючись... Тому й не було в момент хрещення покаяння і відмови від колишнього життя...
У Великий піст цього року біль про скоєне ще більше загострився. Кожного разу, готуючись до сповіді (а сповідалася я щотижня), я мимоволі першою справою згадувала аборт, але намагалася переконувати себе, що якщо священики так говорять, значить, нема чого до нього повертатися. Але поверталася, та ще й з усе більшим душевним болем. Нарешті настав такий день, коли, буквально дорвавшись до сповіді, я випалила: «Не можу більше... Я в молодості зі страху перед батьками зробила аборт... ». Не пам'ятаю, що потім казала я, а що − священик. Пам'ятаю, що мене вразила його реакція − я чекала, що він буде мене звинувачувати, поставиться суворо, а побачила співчуття і біль за мене... У той раз я якраз не готувалася до причастя − від душевної боротьби замучилась настільки, що не могла змусити взяти себе молитвослов в руки, а два останні дні перед сповіддю просто проплакала (на абортні муки наклалося ще дещо)... Тим не менше, причащатися мене благословили: «Іди, причащайся, такі рани треба зцілювати...»
З тих пір потихеньку почалося одужання…
Джерело – http://noabort.net/strakh
