Font Size

SCREEN

Profile

Menu Style

Cpanel
Консультаційний центр "КОЛИСКА ЖИТТЯ" 

helping

 Допомога жінкам у кризовій та небажаній вагітності, жінкам із постабортним синдромом.
вул. Сагайдачного 14 (Архикатедральний Собор УГКЦ) м. Тернопіль
Телефон гарячої лінії (097) 923-02-04


woman-prayingЯ сама пережила аборт, і те почуття провини та сорому, яке тепер є у мені, не можливо описати словами. Я б хотіла поділитися з вами своїми враженнями від аборту. Може, після цієї публікації абортів стане менше…

Я пам'ятаю дуже чітко, як заходжу в просторе приміщення з білими стінами і бачу довгий коридор, у глибині якого губляться обриси предметів. У кімнаті ліворуч розмовляють лікарі у блакитних халатах і кажуть, не приглушуючи свого голосу, виразно і чомусь занадто різко. 

Чого трясешся? ‒ запитує жінка-лікар. ‒ Народжувати треба, а якщо не можеш народжувати ‒ то зробимо все і справі кінець. 

Вона проводить мене в іншу кімнату, і я вперше за довгий час починаю відчувати сильне тремтіння, з яким неможливо впоратися, ‒ великі судоми, які нічим не можна заспокоїти. Мені починає здаватися, що в мене жар, і вся справа лише в температурі приміщення, в якому я опинилася. Крізь вікно я бачу будинки і небо, все це дуже сіре, тьмяне і наче втратило світло. У кімнаті чотири ліжка, які стоять у ряд досить близько одне до одного. Потрібно роздягтися догола. Я знімаю з себе чоботи і джинси, потім настає черга блузки і нижньої білизни. Холодно. Мені потрібно одягти напівпрозору блакитну накидку і одноразові бахіли на голі ноги.

Потім сказали лягти. Я відчуваю страх, який грудкою піднімається до самого горла, і я закриваю обличчя руками, щоб хоч якось відволіктися. Поруч зі мною лежить інша пацієнтка ‒ вона дивиться на мене переляканими і співчуваючими очима. 

Чому? ‒ питає вона. ‒ Та людина, твій чоловік? 

Ні, ‒ відповідаю я, і додаю: ‒ мені страшно. 

Вона киває головою у відповідь і ще говорить, говорить багато і невиразно. Згодом відчиняються двері. 

Кого візьмемо? Цю? ‒ чується голос лікаря. 

Вони відводять мою сусідку, але потім дуже швидко, через кілька хвилин, повертають її в палату, бо перед наркозом не можна їсти, і тепер їй потрібно чекати тут ще годину. Тепер вони дивляться на мене. 

Іди ти. 

Я встаю і не бачу практично нічого, крім лікаря і ще двох жінок. Мені потрібно подолати коридор, він дуже невеликий, але мені хочеться думати, що він довгий, дуже довгий. 

Вставай на ваги. 

Вони маленькі, ці ваги. Я ледь на них вміщуюся. Стрілка кидається посередині між мітками «50» і «60», але я не можу розібрати точно і сходжу з них. Тепер операційна. Потрібно сісти на крісло, поруч з яким стоїть циліндричної форми тумба зі шлангом, прикріпленим до неї. Я залажу на крісло, і жінка починає посувати мене до себе. Мені страшно так, що хочеться кричати.

Я бачу навпроти себе велике вікно і білу стіну, але потім я повертаю голову і помічаю обличчя лікаря, який набирає у шприц ліки. Я бачу це обличчя дуже виразно, у нього прямий ніс і великі очі якогось темного відтінку, я хочу зловити в них хоч дещицю співчуття, але її немає, і сльози починають котитися з моїх очей. Я плачу і не можу зупинитися. Я не видаю ні звуку, але я плачу так, як у дитинстві, ‒ безпорадно і тихо.

Жінка перев'язує мені обидві ноги джгутом. Те ж саме робить лікар і з моєю рукою. 

Стискай і розтискай кулак. У тебе дуже тоненька рука і зовсім не виражені вени. Важко буде потрапити. 

Я стискаю кулак якомога міцніше, але розумію, що сил навіть для цього недостатньо. 

Якщо ти будеш плакати, то тебе не візьме наркоз. 

Шприц, голка. Голова жінки між моїх, яка дістає якийсь металевий і досить довгий інструмент. Я закриваю і знову відкриваю очі ‒ так повторюю рівно два рази. Рівно двічі в моїй голові майнула думка про те, що я поки у свідомості.  Я відчуваю холод і вібрацію, що йде від шиї до голови.

Раптом я кричу кілька разів, і від цього ж і відкриваю очі. 

Мені боляче! 

Я лежу в палаті, вкрита пледом, на моїх ногах ‒ шкарпетки. Я відчуваю дуже сильний, невіданий раніше біль внизу живота і запитую у сусідки: 

Мені вже все зробили? Мені правда все зробили? 

Так, так, ‒ каже вона. ‒ Лікар тебе приніс на руках. Скоро поведуть мене. Ти полежи трохи. 

Я вдягаю білизну, одяг, годинник. Входить лікар і робить мені укол. Потім прийшов час для УЗД. Я встигаю подивитися на екран і побачити, що чорної плями, всередині якої лежало, згорнувшись, маленька людина, вже немає. Ще годину тому вона було. А тепер її немає. Її не буде. Людина залишилася в кімнаті з білими стінами, вміст насоса потім викинуть або виллють ‒ і не буде цієї людини, якій я була матір'ю. 

А потім настає стан притупленої свідомості. Ми їдемо в машині. Я сиджу і крізь одяг бачу свої руки, які наче зсередини просвічуються, і тонкі сині вени, в яких тече кров. Моя душа відокремлена від мене, я тільки дивлюся на свої пальці, що спочивають на колінах і тремтять від холоду, ‒ я бачу їх, але не відчуваю, це просто предмети, у яких немає прямого відношення до мого тіла. Мені хочеться посміхатися від того, що я зовсім нічого не відчуваю ‒ ніякого болю, ніякого страху і ніякого щастя. Щастя більше немає. Чи буде воно?

Анна

 

Джерело: http://zazhizn.dp.ua/publ/posle_aborta/ja_sama_perezhila_abort/3-1-0-128

Ви тут: Головна Невигадані історії Невигадані історії. Я сама пережила аборт…